По тоненькій кризі. Похолодання в робочих стосунках з Польщею. Ризики (Частина 2)

Poland Ukraine High Resolution Sign Flags Concept

Минулий рік ознаменувався найнижчим показником за рівнем безробіття в Польщі за останні сім років. При працездатному населенні більш ніж 22 млн. чоловік, проблеми з роботою зазнавало близько 9,7% населення. В середині березня 2015 року міністр праці та соціальної політики Владислав Косиняк зазначив, що на даний момент працюють 16 мільйонів поляків – це найвищий показник з 1989 року. У той же час, в кінці вересня 2015 року кількість безробітних, зареєстрованих в центрах зайнятості, становила 1 мільйон 539, 4 тисяч осіб, або кожен четвертий – потенційно безробітний. Решта 4,5 млн., мабуть, або просто були відсутні в країні, працевлаштувавшись за кордоном, або сповідують принципи давньої польської приказки: «шляхта — не працює!».

У вересні 2015 р. польські центри зайнятості мали 97 тисяч вакансій. Як правило, це ті самі низькооплачувані роботи або роботи з графіком, який не влаштовує переважну більшість польських громадян, які звикли працювати не більше 8 годин в день, мати гарантовані вихідні в суботу та неділю, не кажучи вже про неприйнятність добових або вахтових змін на тиждень.

За минулий 2015 р., за даними польської сторони, українцям було видано 432 тис. віз типу “D”, облік яких може повною мірою говорити про те, що саме ці громадяни ставили собі за мету працевлаштування в Польщі. А це все менше 3% від усього працездатного польського населення. Крім того, польська сторона не надає інформацію про те, в який період видавалися візи, можливо їх трактувати як сезонну роботу. Та й при рівномірному розподілі протягом року виходить не більше ніж 36 тис. на місяць, що взагалі, крапля в 35 мільйонному польському морі.

При описаних у попередній статті претензіях жителів м. Кутно, у «відбиранні» українцями польських робочих місць – це важливо розуміти.

Окремо слід зауважити, що українців в основному беруть на зарплату нижче на 15-30% від зарплати поляка та/або на роботу, умови якої поляки не приймають (наприклад, робота у вихідні, тиждень-через тиждень, нічні зміни). Крім того, частина робіт виконується українцями за менші гроші, при високій якості готового продукту або послуги. Серед іншого, це дозволяє польським підприємцям зберігати невисоку собівартість товарів, послуг, утримання об’єктів інфраструктури.

Розробляється польським урядом законопроект про ліквідацію дискримінації в оплаті праці та вирівнювання заробітних плат польських і іноземних робітників, нашими журналістами трактується як «наступ на наших заробітчан». Однак, на мій погляд, мета його дещо інша. Вирівнювання зарплат буде означати, що збільшаться бюджетні відрахування (соцвиплати), які українські робітники залишають в Польщі і дозволяють закривати українцями частину бюджету. При високій конкуренції на ринку праці це має показати і полякам «хто-є-хто»; при однаковій зарплаті залишиться той, хто буде видавати кращу якість. І це не обов’язково в мінус українцю.

Найголовніше, що набули чинності зміни у польському «Земельному кодексі», у якому посилені правила користування, продажу та передачі землі могли б різко позначитися на заробітках польських аграріїв, у яких однією із запорук успіху та стабільного заробітку є дотації від ЄС на сільгосппродукцію. Тепер, тягар збільшеної собівартості, отриманої з-за збільшення зарплати українським сезонним робітникам, ляже на Європейський бюджет, доступ до якого у польського центрального уряду скорочується з кожним роком, а у світлі змін в медіазаконодавстві і діяльності Конституційного трибуналу, може закінчиться ще раніше, до 2020 р., термін, до якого були розраховані програми по фінансуванню Польщі на перехідний період.

Питання з нестачею грошей, на оголошені ПіСом соціальні програми (пільгове безкоштовне забезпечення пенсіонерів лікарськими препаратами 75+, виплати на дитину 500+), буде відчутний ще сильніше після 2020 року. У перспективі, до 2050 року, коли Польщі буде катастрофічно не вистачати робочої сили для забезпечення 10 млн. пенсіонерів, Союз польських підприємців розраховує залучити близько 5 млн. іноземних робітників і в першу чергу – українців.

____2869_650x410Урок історії

Сучасна міжнаціональна система відносин поляків і українців, при детальному вивченні, дуже сильно нагадує відносини, що існували до недавнього часу між росіянами і українцями.

Вимальовується міфологічна картинка, коли є велика нація, з героїчним минулим, з якою впродовж століть вважали за велику пошану знаходиться в добрих друзів всі світові столиці. Нація зі своїми героями, що дала світу видатних діячів культури і мистецтва. А поруч з нею, у якості недбайливої і, можливо, розумовонеповноцінної, існує інша нація, яка так і норовить, в будь-який момент якщо не зрадити, то плюнути в спину точно не забуде, при першому ж зручному випадку. Але на те вона й велика, ця нація, щоб терпіти недбайливого родича-сусіда, ведучи його за собою до істинних цінностей. Ось з таким «набором» ми жили в «дружбу» з Росією. Такий же набір починає проглядатися сьогодні і у відносинах з Польщею.

Якщо до 2004 року, більшість українців кажучи про Польщу згадувало про важкі для країни часи кінця 80-их початку 90-их рр.., з їх масовим вивезенням з України кип’ятильників і телевізорів «Електрон», то після активної участі в переговорному процесі під час «Помаранчевого Майдану» стала сприйматися не інакше як «наш адвокат у Європі». Трохи пізніше, коли президенти Ющенко і Кваснєвський у червні 2005 року відкривали меморіал на Личаківському цвинтарі, де були поховані учасники Радянсько-Українсько-Польської війни 1918-1920 рр. президент Польщі заявив: «Щоб жити, люди повинні пам’ятати: ми, поляки і українці, через болючий досвід історії знаємо, що значить зберегти пам’ять». На вищому міждержавному рівні тоді вперше була піднята тема Волинської трагедії 1943 р. Про цю пам’ять говорив Олександр Кваснєвський. Вже до того часу Польща готувала в усіх гуманітарних сферах створення своєї історії того періоду зі своїми правими і винуватими. Польща не збиралася нічого забувати.

Спілкуючись сьогодні з поляками, які закінчували школу до початку 2000-их, відразу бачиш, що образ українця, як ворога (якщо він є) базується на неприйнятті Богдана Хмельницького та його внеску у національно-визвольну війну України. Фактично, використовуючи сучасну політичну термінологію, він був, в розумінні поляків, сепаратистом, який розвалив єдину потужну державу і частину її передав Росії, проти якої, поляки і українці, ще за 40 років до цього воювали разом. З іншого боку, поляки позитивно сприймають роль українця Яреми Вишневецького, який воював на боці Польщі.

А ось тим, кому до 30-ти, ворог–українець постає в образі бійця ОУН-УПА. Протягом останніх 10-15 років на темі Волині усіма польськими урядами створювався образ винного у трагедії. І цей винний, як і в сучасній російській ідеологічній доктрині, повинен був опинитися за межами країни, але не дуже далеко – так, щоб його можна було відчути.

Шкільна програма, ТБ-програми, повнометражні фільми, конференції, жалобні заходи. Наприклад, у центрі Познані, була створена інсталяція, де на величезних коробах, з роздрукованими передвоєнними фотографіями польського життя, були надруковані імена і прізвища всіх загиблих на Волині поляків. Але, їм не розповідають про лінії Керзона, про участь військ Петлюри на одній стороні з маршалом Пілсудським у війні з більшовиками, про структуру польського управління на Західній Україні у 1920-1939 рр., про права українців, школах, церквах, судах, газетах і театрах. Як, в іншому, не розповідають про історію західної України цього періоду й у самому Львові.

Зайшовши сьогодні в книжковий магазин з навчальною літературою в самому центрі Львова, ви можете виявити всього один підручник за курсом «Львововедение», історика, директора бібліотеки Львівської політехніки Олександра Шишки, в якому був охоплений цей період спільної передвоєнної українсько-польської історії. Займає цей період в «Львововедении» всього 4 неповних сторінки з ілюстраціями. А в списку рекомендованої літератури, де крім цього підручника юні мешканці Львова можуть почерпнути ще більше інформації про історію свого міста, зазначаються книги 1956 і 1967 рр., плюс “Нариси історії України” Ярослава Грицака, відомого своєю особливою позицією з питань причин виникнення “Волинської трагедії”.

Протягом десятиліття в ЗМІ з’являлися поодинокі публікації про те, що спільні українсько-польські історичні комісії, що складаються з істориків, культурологів, політиків, так і не змогли виробити навіть ні єдиної оцінки в подіях, які відбулися в 1920-1946 рр. під час досить болючих взаємовідносинах. Не було вироблено навіть єдине наукове опис подій і фактів, що не могло не завести питання взаємного примирення в глухий кут. Українська сторона не знайшла іншого, більш простого виходу, як виступити ініціатором одностороннього процесу і написати «Лист покояния».

Українці вирішили наслідувати польський досвід; більше 50-ти років тому архієпископ і майбутній кардинал Болеслав Коминек ініціював підписання польськими священиками історичного «Листа німецьким побратимам у служінні», широковідомого як «Прощаємо і просимо прощення». Серед них були майбутній папа Іван II, кардинал Кароль Войтила, і тодішній примас Польщі кардинал Стефан Вишинський. Український лист також підписали служителі культу. Точніше, двоє з тринадцяти підписали (цікаво, таку кількість як-то було обмежено свідомо?), священнослужителі; Київський Патріарх Філарет, Верховний архієпископ УГКЦ Святослав Шевчук. Решта одинадцять, якби підписали такий лист років 12-15 тому, то можливо і могли б спиратися на статус «моральних лідерів нації». Сьогодні таке звання, з великою натяжкою можуть отримати хіба що Мирослав Попович та В’ячеслав Брюховецький. Ні дисидент шістдесятник Іван Дзюба, ні поет, депутат і посол Дмитро Павличко, ні академік Ігор Юхновський після 2000 р. ні авторитетом, ні громадськими заслугами особливо пишатися не можуть. Колишні міністри-громадські діячі Іван Васюник і Данило Лубківський «добре відомі у вузьких колах», можливо і проносили користь, то їх діяння теж не на слуху. Не кажучи вже про колишніх президентів України Леоніда Кравчука і Віктора Ющенка, які в свою бутність главами держави мали всі можливості для політичного і дипломатичного вирішення питання українсько-польських відносин.

Вся українська зовнішня політика стосовно Польщі, протягом останніх 10-12 років являє собою загальне бажання йти від спірних, конфліктних, проблемних моментів. Десь виходячи з бажання, щоб проблема вирішилася сама собою або перестала бути актуальною для всіх учасників, десь, вибираючи позицію нічого не бачу, нічого не чую, перевага надається не звертати увагу на її існування. У будь-якому випадку, численні правові, економічні, гуманітарні проблеми, необхідність вирішення яких більш ніж дозріла, ігноруються. Що рано чи пізно переросте в кризу відносин. Якщо в масштабах міждержавних відносин це хоч якось зрозуміло (не дай бог образити нашого адвоката в Європі), то бездіяльність, а в деяких випадках і ігнорування своїх громадян дипломатичними представництвами викликає тривогу. В першу чергу за безпеку наших громадян у Польщі.

Вам може сподобатися...